ЩО? ДЕ? КОЛИ?
- Що? Фестиваль "Ту Стань!".
- Де? с.Урич, Сколівський р-н, Львівська обл.
- Коли? 2-4 серпня 2013р.
КАРТИ
Карта доїзду автомобілем на фестиваль Тустань.
Львів-Урич. 119км.
План-карта фестивалю Тустань і суміжних локацій.
Позначено об'єкти, згадані в звіті.
ДОЇЗД НА ФЕСТИВАЛЬ
У Львові ми впали в електричку і, вже щось наминаючи в вагоні, задешево добралися в Стрий. Там близько години ошивались на вокзалі, розмовляли та ждали транспорту. Ставало спекотно, я все більше й більше помічав фестивального народу, і мені здавалось, що шлях до Тустані буде суворим і пекельним. Тож неабияк зрадів, коли в маршрутці, яка коштувала якусь малу жменю гривень, я зумів сісти, та ще й біля вікна.) Всю дорогу теревенив з Мартою і зирив пейзажі поза склом, хоч тутешню місцевість відвідував не раз. Рейс наш був не прямий – шофер завертав у друге село, на Сопіт, а немалу масу люду висадив на роз'їзді. Нас чекали кілька кілометрів прогулянки полуденним асфальтом.
ЗАМАЛЬОВКА #1. КАРАВАН ІДЕ
Хоча ми крокуєм весело і на позитиві, фізично дорога стомлює. Особливо важка ноша видалась в Ромка; мій наплічник порівняно легенький, та різкий контраст з тривалою фестивальною вольницею дає про себе знати. Пече. Вмивши писок, скинувши в траву гади і походивши по річці босими ногами, я дуже віджив. Але ненадовго, нові кількасот метрів під сонцем випалили ту свіжість нанівець.
— Може хочте ябка? — пропонують нам в селі, коли ми йдемо мимо двору, всіяного ними.
За просто так нас навантажують провізією. Жіночка все кидає і кидає їх в розгорнутий пакет, аж потрохи стає лячно від його розміру. Тепер, з клунками в обох руках, мружачись від проміння, я почуваюсь в'ючним верблюдом посеред пустелі. "Нічого", — тішу себе в думці, — "зате тепер ми будемо гордо спати з комфортом і жирувати вітамінами". Та коли хтось з іншої компанії попросив у нас яблучко, ми з радістю злили їм половину запасу.
ОРГАНІЗАЦІЙНІ МОМЕНТИ
Вхід коштував 60грн. на три дні, або 40грн. на один день. Також збиралась данина з наметів, незалежно від часу перебування і кількості людей; точно вже не згадаю, але в межах кількадесят гривень. Ми одразу взяли повні триденні квитки, хоча коли вертатимемось ще не визначились. А пізніше чесно розрахувались за два намети. Все це якось було не суттєво, але й не безкоштовно – я для себе назвав цей фестиваль напівплатним. Довша дорога, їжа вже не на рівні канапок з дому, а також трати на смаколики і розваги дещо збільшили грошовитік. Тож загальний бюджет в мене підріс до границь 150-200грн.
Територія, контроль, охорона.
Інфраструктура трошки віддалена від села і знаходиться прямо під Урицькими скелями, де була фортеця Тустань, а зараз заповідник. При вході на його територію, де й власне йшов фест, повсякчасно контролювалась наявність браслетів. Теоретично пробратись можна й обходом через ліс, але практично так петляти заради тих грошей не зручно, бо наметове містечко було поза обгородженою зоною, і ми часто бігали туди-сюди. Час від часу по табору проходились люди для запису нових наметів і збору плати. Місцеві (не тільки волонтери і ті хто чимсь допомагав, а схоже що всі підряд) потрапляли на територію безперешкодно, тому звечора і доночі повсюдно сновигали загони homo gopiens. Охороняла безпеку міліція, що зазвичай товклась біля входу, а ще бачив спецпризначенців. Окрім мовчазного показування браслета і оплати на початку, з органами фестивального контролю майже не перетинався.
Наметове містечко.
Від невеликої галявини, так сказати "прихожої" фестивалю, наліво був вхід до сцени та атракцій, а направо – в наметове містечко. Продовгаста поляна витягнулась вздовж дороги, а решта охопляв ліс. Цього разу ми мали два намети на чотирьох, і, порівняно з попереднім хардкором, зараз я почувався мало не володарем всесвіту. Денис з Мартою мали собі один, а мені виділялось пів Ромкового, я нечувано мажорно спав на карематі в повен ріст. Розбили ми їх недалеко від початку, на траві, але впритул до кущів-дерев.
Спочатку людьми не кишіло, але вони поступово все прибували й прибували. Коло нас розклались троє хлопів з Дрогобича, веселих і товариських. Вони прикотили машиною, тож мали повно корисного причандалля і добряче помогли в побуті. Хоча відпочивали собі пікнічково та з алкоголем, і нам довелось наполегливо пояснювати, чого це ніхто в нас не п'є.) А народ помічав різний: компанії старших людей, сім'ї з дітьми, та все-таки найбільше молоді – таких невеликих збірних груп як-от ми.
Ціна, яку віддали за місце, виявилась не безглуздою. Підвозилась питна вода, а на кожен намет видавався мішок дров. Дров було немало й у лісі, тож їх нам хватило до кінця, ще й сусідам залишили. Тепер я не просто гуляв табором чи сидів біля чийогось намету, я тут жив. Ми рубали патики, палили багаття, готували в казані їжу і чай. Відпочивали і здорово спали. Аскетизму явно поменшало, роботи дещо побільшало, але ті зміни я сприйняв позитивно.
Сцени і звук.
Невеличка квадратна платформа, дерев'яна і низенька, відігравала роль сцени. Вона стояла посеред галявини під скелями та була досить багатозадачна. Тут грали музичні гурти, танцювали танці. Тут же і проходили лицарські двобої – її просто обгороджували по периметру, перетворюючи на своєрідний ринг. Під час масових сутичок сцена часто ставала незатребуваною і заполонялась глядачами. Звук не рвав вуха потужністю та об'ємом, але був цілком достатній, щоб чути музику та оголошення.
МУЗИЧНА ПРОГРАМА
В перший день, п'ятницю, ніхто не виступав, а пізно ввечері провели етнодискотеку. На порожній сцені ввімкнули колонки. Крутили українську музику, як-от Тартак, Тік, ОтВінта – то з того, що запам'ятав. Феєричність двіжу доповняли поодинокі ріденькі групки людей, які помало та потрохи переходили від стояння до рухів. Я, в гадах і гопнічєскій олімпійці (бо зимно), танцював по траві з Мартою в стилі "похєр-як". Хоча туса далека до потужного рок-концерту, однак було весело. Пізніше, знудившись стовбичити, приєднались і Денис з Ромком; ми четверо чудили шось ше довго, я аж замозолив ноги. Вертались поночі, а в наметовому якось зразу завалились спати.
Наступного дня, в суботу, в перемішку з іншими споглядальними розвагами відіграли два гурти. Спочатку виступив Йорий Клоц – фолькова формація зі звучанням досить нестандартним, за рахунок використання різних інструментів. Чого тільки варта їх "Тустань" – дуже колоритна епічна мелодія, вона була як позивною для фестивалю і часто звучала зі сцени, закликаючи народ сходитись. А вже пізно вночі вийшла друга команда. Irdorath, гурт з Білорусі, міцно мене вразив. Великі волинки (дудельзаки, як вони їх звуть) та древні музичні мотиви, дотриманий вигляд в чорних шкірах, ефектне виконання – все разом творило могутню середньовічну атмосферу. То була суцільна годнота, я заперся з Мартою наперед і провідривався там до кінця.
СЕРЕДНЬОВІЧНІ АТРАКЦІЇ
ЗАМАЛЬОВКА #2. БУГУРТ
Що це? Лицарі вже не виходять по одному на маленьку сцену — вони вороже стоять на траві двома групами і стукотять металом. Сьогодні русичі йдуть проти монголо-татар. Це бугурт. Масова бійка. І вона починається.
Після одиночних сутичок я не встигаю бігати поглядом. Вражає масовість і безжальність. Воїни не просто цикаються для краси, вони товчуть зброєю по головах і спинах, громлять з розмаху щитами, щосили валять ногами в натовп. Різнорідні мечі та сокири, списи та алебарди місять противників. Обладунки дзенькотять і гнуться, побиті покотом лежать в траві, а недобитих агресивно гатять зусебіч.
Цей апокаліпсис, однак, досить швидко закінчується. Схоже, що як тільки команда отримує малесеньку перевагу і схиляє шальку терезів на свій бік, того вже достатньо. Перевага розростається як лавина: пару вільних бійців швидко втручаються на поміч своїм, їх стає все більше й більше, і от вже маса переможців ходить полем та спокійно дорубує поодиноких ворогів. Я ж з друзями тільки переглядаємся і перекидуємся вигуками "ого ніфіга собі шо то було жесть".
Крім пасивного спостереження, у багатьох атракціях можна було брати участь. Наприклад, з танців давали майстер-класи, проводились бойові навчання зі щитами і списами, йшли спортивні змагання (як-от кидання колоди). І таких розваг реально валом. Пам'ятаю, ми десь скраю галявини надибали палиці, оббиті м'якою тканиною, і лупились всі четверо ними донесхочу – це мене тоді сильно розвеселило і підняло настрій. Недалеко стояли ще залізні мечі і шаблі, я з Ромком попереглядали їх всіх і порубали трохи дерев'яного боввана. То був неначе дитячий майданчик для дорослих, тут ти міг витворяти собі всілякі забавки, і ніхто на тебе криво не зирив. Тож ми ловили рівновагу на хитких колодах, пробували подолати вертикальний стовп чи пробратись в хитросплетінні ниток з дзвіночками. Пізніше Ромко навіть попросив реконструктора приміряти обладунки, і це вийшло надовго – зате зміг оцінити, скільки ваги там треба на себе натягнути.
І все це безкоштовно. Поряд, звичайно, квітла й комерція. Але ціна часто була сміховинна. Ми всі постріляли з лука – снайперів-ельфів у нас не виявилось, але радості то не збавило.) Я і Ромко довго товклися, збиваючи один одного з колоди. Кілька раз купляли поїсти: то ґрунтовно, то просто смаколика. Кухня у більшості середньовічна, як і годиться, але особливо я оцінив напої. Специфічні чаї з якогось відьмацького різноманіття трав значно більше помагали в ту пекельну спеку, аніж вода. Предостатньо було ремісників, і хоч ми й нічого не купляли, треба сказати, що крам продавався непопсовий та цікавий.
Можливо, хотілося б сказати лише хороше, але правда понад усе. Вдень контингент був дійсно приємним – колоритні персонажі в середньовічних одежах, багато веселих хлопців та дівчат, спокійні сімейні компанії. Але навечір, як у якійсь фентезійній історії, на табір насувалась тьма. Як у п'ятницю, коли ми вертались з етнодискотеки, то зустрічні фейси вже не сіяли приязню анітрохи. Так і в суботу, коли ще йшло лазерне шоу на скелях і розпалювали велику ватру, середовище ставало не надто дружелюбним. Та пік розквіту бидлоти припадав на ніч. Після насичених днів ми четверо відпочивали по наметах, але не чути що творилось довкола я не міг. Я валявся і погано спав, по кілька годин з перервами. Спогади з обох ночей, немов огидне чорне тісто, змішались в одну купу.
ЗАМАЛЬОВКА #3. ЗВУКИ НОЧІ
Лежу в наметі, вертячись з боку на бік. Окрім розмов далеких сусідів біля багаття, потрохи чутно мати. Конячий ржач і мати. Все більше й частіше. От вже хтось шось рішає, хтось комусь погрожує. На щастя, я засинаю.
...Далеко за північ. Уривками долинає невнятний шум голосів.
— Боже, та шо ж ви робите! Тут діти! — раптово кричить з намету якась жіночка. — Та мені тепер стидно, шо я тоже зі Львова!
Що ж це за паскудство треба вчинити, щоб людям було соромно жити з тобою в одному місті?? Залишається тільки здогадуватись. Сьогодні, крім сільського бидла, достатньо й центрового. Думки і неспокій не сприяють сну, але невдовзі я відключаюся.
...Передсвітанок. Холоднувато і сиро, дзяботить дрібний дощ. Відпочинок у верхньому одязі не пашіє затишком і зручністю, тому я вкотре прокинувся і лежу. Тихо. Лише доноситься звук, як здаля щось наближається.
— Давай вафляй!
"Хххарк-тьфу". Чутно, як хтось плює. Смачно так, з горла.
— І на ту бля! — лунає той же спонукальний голос. Знову плювок.
— Вафляй-вафляй! — підбадьорює когось. — Ше сюда нахуй.
Куди? На палатку? Комусь в казанок? Що це за бидлячі розваги? В голові вирують полярні думки. Іноді здається, що в мене параноя. Денис з Мартою мирно хроплять в іншому наметі. Збоку спить Ромко, рівно на спині, немов у труні. Всім байдуже. І ввечері ніхто нічого не бачив, і вночі ніхто нічого не чув. Нашо ж я то помічаю? Може, такі речі нормальні?.. Та іноді я думаю навпаки. Схуя я повинен сприймати то як норму? Бидло процвітає саме з мовчазного дозволу людей. Його якраз треба помічати, а не ігнорити. Ізолювати і пиздити.
ЛОКАЦІЯ
Ще в перший день, у п'ятницю підвечір ми пішли на головну скелю, що стриміла просто понад територією фесту. То наймогутніше і найвище (87м над рівнем долини!) громаддя брил зі скромною і аскетичною назвою Камінь. Стежина в'ється півколом, поступово піднімаючись до дитинця, тому ще по дорозі можна роздивитись і саму скелю, і краєвид. Нагорі повно люду, якому задля безпеки виділений невеликий майданчик для огляду. Я тут колись лазив чиневсюди, тож тепер таке обмеження мене не тішить. Ми, правда, забрались за огорожу позирити в невеличку печеру, але малий хлопчик-волонтер попросив не ходити там. Вигнати нас він би не зміг, але ми вирішили більше не творити свавілля та порушень, і надалі чемно розглядали неозорі пейзажі. Зате послухали шматок екскурсії. Вже вертаючись, там же нагорі я помітив видовбаний вузький хід. Йти треба було навприсядки качечкою.) Та далеко я не зайшов. Спершись рукою на стіну, я відчув, що то не стіна. То був здоровенний слизняк розміром з долоню, і уявивши, що таке створіння обвалиться мені за шию, я утримався від дослідження.
Назад ми спустились іншим боком. Подивились на 30-метрову криницю, видовбану біля підніжжя скелі – вона накрита ґратками, і дна там не видно. Сходили до джерела з каплицею. Збудовано гарно, але черги за водою з багатолітровими баклагами не змотивували. Хоча я трохи вмився і попив води. А далі знову на фестиваль.
ЗАМАЛЬОВКА #4. СОЗЄРЦАТЄЛЬ
Світає. Пом'ятий і сонний, я виповзаю з намету. Довкола витає спокій, лише де-не-де хтось вовтузиться, позіхаючи та сутулячись від ранкової прохолоди. Позаду тихо шумить вологий ліс. А поперед очей, застилаючи півнеба, височить масивна скеля зруйнованої фортеці. І раптом я помічаю його.
На самому вершечку, немов орел в неприступному гнізді, сидить Созєрцатєль. В кепці і, судячи по кольоровій гаммі, в спортивнім костюмі, його силует яскраво стирчить на фоні чистого неба. Він сидить на "глибоких корточках", майже торкаючись підборіддям колін, і поглядає вдаль.
— Ье-ье-е-е-е! — беззв'язний, неповторний вигук з вишини прорізає ранкову тишу.
Созєрцатєль кричить ще і ще, слухаючи своє ехо. Лункі протяжні звуки і якісь слова колихають увесь простір. В його голосі чути безмірний захват та екзистенціальну радість, немов він раптово узрів сутність битія.
Я дивлюсь і бачу, наскільки нижче городжений частоколом майданчик, де ми вчора були, від сідалища цього бога споглядання. І можу лише уявляти, який там нереальний краєвид. Здається, це єдиний гопнік, якому я заздрю.
В неділю зранку ми вибрались у село. Урич сам по собі звичайний – вздовж річки витягнута дорога, а обабіч дороги хати. При повороті до скель стоїть церква, досить естетична дерев'яна, і до пари така ж дзвіниця. А трохи нижче розміщений музей історії Тустані, куди ми і зайшли. В невеличкій будівлі багато древніх експонатів, знайдених на місці фортеці, а ще є її зображення та детальний тривимірний макет. Одна кімната, тьмяна і сувора, оформлена у вигляді покоїв воєводи – там можна пофоткатися у високому кріслі з бунчуком. А на музейному подвір'ї стоїть маленька катапульта. Загалом, дуже непогано. Після оглядин наша молода команда ще завітала в магазин і повернулась на фестиваль.
Десь пізніше в обід пішли на скелю Жолоб (або по-інакшому Орел). Вона близько, прямо понад наметовим містечком, тому ми так зволікали і зібрались туди аж перед від'їздом. Підйом там крутий, в тіні дерев та серед ожин, але краєвид того вартує. Зеленющі хвилі густого лісу розходяться врізнобіч, а попереду горбатиться Камінь – звідси вид на нього чудесний. Під ясним сонцем на вершечку Жолоба, дивлячись на недільну метушню і гамір внизу, я нарешті наситився Тустанню. Краса і вмиротворення. А спускаючись вниз, я ще отримав майстер-клас від Марти по розрізненню бука та граба – на цій пізнавальній нотатці ознайомлення з локацією скінчилось.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Було гаряче. І натовп людей з гігантськими наплічниками, подекуди розміру цілого пасажира. Тож посадка склалась трошки неприязна, люди тислись в неширокі двері. Пам'ятаю, якась дівчина іззаду аж іронічно коментувала то вголос. (Дівки бува, як і зверхні жіночки підстаркуватого віку, чомусь обирають стратегію "обісрати" замість "попросити", що анітрохи не мотивує уступати місце. На відміну від тихенької старенької бабусі.) Та шофер якось умістив усіх. Тримаючи на колінах речі, я півдороги дрімав, безцільно втупившись у вікно. Маршрут був прямий, і підвечір ми висадились у місті Лева.
Немає коментарів:
Дописати коментар