ЩО? ДЕ? КОЛИ?
- Що? Фестиваль "Fort.Missia" (в рамках об'єднаного фестивалю "Франко.Missia").
- Де? с.Поповичі, Мостиський р-н, Львівська обл.
- Коли? 19-21 липня 2013р.
КАРТИ
Карта доїзду автомобілем на фестиваль ФортМісія.
Львів-Поповичі. 92км.
План-карта фестивалю ФортМісія і суміжних локацій.
Позначено об'єкти, згадані в звіті.
ДОЇЗД НА ФЕСТИВАЛЬ
У Львові все вирішила маршрутка. Прекрасна жовта маршруточка, порожня як старий слоїк, вона стояла коло самого вокзалу, відправлялась вже і зараз, гарантуючи завезти нас в Шегині всього за 20грн. з гаком. Ми сіли. В дорозі я зрозумів, що трохи недооцінив масштабів Львівщини – села тягнулись одне за одним, і кінця-краю їм не було видно. На фест ніхто тут не перся, цьотки везли молока і яйця, дядьки тягли інструменти. Схоже, як казав чи то я, чи то Іван, що "Всі поїхали на Підкамінь". В Шегинях ми зачекали Яшу з Оленкою, які теж зібрались сюди і були вже в дорозі. За той час підкріпились борщем в дешевій забігайлівці на заправці, а тоді всі четверо пішли в Поповичі. Пішки. То виявилась вкрай наївна ідея, але, на щастя, нас взяв місцевий хлопець на жигульці. He was the only good-natured guy we met there. Sad but true.(
ЗАМАЛЬОВКА #1. НА КРАЙ СВІТУ
Нас в машині п'ятеро, але стара коняка ще тягне. Курява на дорозі така, як на раллі в пустелі. Відчинити вікно неможливо, іноді навіть не видно вперед і кількох метрів. Довола пливуть запилючені хати і неозорі горбаті поля. Села міняють села, дорога вертиться, як побита змія, повороти і розгалуження геть розмазують уявлення простору. Трохи смеркає, і навіть наш місцевий шофер вже час від часу задумується, перш ніж звернути. Чим далі, тим більш я радію цій машині і розумію, наскільки нам повезло.
Наче проминули останнє село. Скоро приїдем, от-от. Але за вікном далі котяться безрозмірні поля, стирчать роздовбані каркаси колгоспів. І коли нарешті на горизонті виникають смутні обриси парковки і наметів, мені здається, що це не просто край України. Це край світу. Пішки іти сюди тисячоліття.
...Ми таки добрались. Подякували і мінімально заплатили хлопцеві. З узвишшя, де зупинялись автомобілі, видно мабуть на кілометри. Але там поля і нічого. Здається, я навіть в Криму не почувався так далеко від дому.
ОРГАНІЗАЦІЙНІ МОМЕНТИ
Безкоштовно. Цілковито безкоштовно. Мій бюджет, рахуючи ту довгу дорогу і трохи борщику, вліз в рамки 50-100грн. Іван же рано-вранці в траві познаходив багато речей, в тому числі й гроші, тож в результаті був у непоганому плюсі (якщо б на його місці був хтось барижний і не віддавав отак запросто телефони/картки/документи, то міг би взагалі розжитись як пан).
Територія, контроль, охорона.
Інфраструктура розміщена в дикому полі, поміж фортифікаційних споруд Першої світової, що належать до величезного оборонного комплексу – Перемишльської фортеці. Територія фестивалю ніяк не обгороджена, але знаходиться впритул до польського кордону. Тому дуже бажано мати при собі документи, хоча нас так і ніхто не зупиняв, нічого не перевіряв. Тай прикордонників особисто я не бачив. Дійство охороняла міліція, що доночі стояла край сцени, а також місцеві опричники в чорній формі. Ніби звичні охоронці, але коли вранці ми віддавали їм чиїсь знайдені телефони... Манера розмови з "да бєз базара" і "нє ну ти чьо не віриш мені?" навівала думку, що ті телефони можуть злегенька поміняти власників.
Наметове містечко.
Я з Іваном знову не взяли ніяких спальних причандаль, тож коли взнали що їде Яша з Оленкою, думали що питання знято. Але Яша, збагнувши що бере намет, а всі там сплять, справедливо вирішив і собі не напрягатись. В результаті ми четверо без нічого в полі. Та вдала зустріч знайомих, які були на щабель вище (вони мали спальник і палили вогонь), дала нам шанс поскидати сумки коло них і спокійно йти відриватись. Хоч намета ми і не мали, але ходили там часто, тож оцінити містечко я зміг.
Під самою сценою невелика витоптана площа, а вище навпроти неї, на пологих схилах ростуть півтораметрові трави, ромашки, бадилля і всяке-таке. Наметове містечко якраз в отих зарослях, хоча розкладатись можна і десь в лісі. Від сцени в ту траву розходиться безліч доріжок, радіально як промені, – вони однакові і розрізнити їх нереально. А тим більш вночі, бо воно геть не освітлюється і морок там предковічний. Коли ми зійшли на концерт, я запам'ятав нашу стежку по тому, що біля неї стояв бобик. Та коли треба було вертатись, він вже поїхав. Своє місце ми шукали півгодини.
Але це нічого, то ще можна сприймати в радість. Що дійсно було неприємно, так це усраність. На фестах звичайно люди смітять, масовий захід без пилинки не проведеш. Ну але тут аж очі ріже. Траплялись компанії, які умудрялись так зогидити коло намету довколишню територію, що землі було не видно з-під одноразового посуду і потоптаних кетчупів.
Сцени і звук.
Сцен було як мінімум дві або й три, але оцінити під час виступів я зміг лише головну. В плані донесення музики, як на мене, її розміщення вдале. Схил з наметами і тими прямими дорогами схожий на сектори стадіону, а вона стоїть в центрі, тож звук хороший як в натовпі знизу, так і далеко нагорі.
МУЗИЧНА ПРОГРАМА
Спершу грала ДримбаДаДзиґа, досить колоритний етно-роковий гурт. Вживу звучання в них трохи важче і металевіше, а в поєднанні з народними мотивами воно вийшло вкрай драйвово. Якраз щоб потанцювати і пострибати (і покричати "Бабай!"), тож ми добряче повідривались. Особливо естетична була Оленка, яку нам з Іваном лишив Яша, – вона, здається, ходила колись на танці і тепер ефектно додавала до відриву цікаві елементи. Катю Чілі слухали здаля, відпочиваючи у вже темних травах і наминаючи шо в кого було.
Знову під сцену вернулись аж на Крихітку. Чув той гурт іще здавна, коли ще Цахес був у назві, але чув нечасто. Тому для мене виступ був майже новим, неочікувано потужним і цілком гідним завершення суботньої програми. Музика і ніч, друзі і двіж. Ті моменти стали найбільш позитивною частиною фесту, сповненою емоціями і веселими ситуаціями.
ЗАМАЛЬОВКА #2. ПІКАП-МАСТЄР
Назвемо його Вася (Петя, Міша, байдуже... не розчув як його звати). Високий і худий, акуратно стрижений і вдягнений, він стояв чемно як стовпчик попереду нас. Його друг, вже обнімаючи якихось двох дівок, намагався розворушити Васю. І навіть вибрав йому кандидатку — Оленка танцювала трохи віддалік, і скидалось, що сама.
Вася довго не наважувався. Тож добрий друг, немов любляча мама, вирішив не обтяжувати його роботою. Він сам підішов до Оленки, торкнув за плече і сказав, показуючи пальцем:
— Чуєш... То Вася.
Видаючи посібник пікапера, обов'язково слід включити цей маневр як контрприклад. Від такого представлення Вася ще більш зморозів. Оленка схоже не надто зафанатіла та далі собі відривалась. А він лиш поглядав час від часу, і аж через пісню-дві таки зібрався та щось їй сказав.
Мені, чесно кажучи, аж якось шкода його стало. Особливо вкінці. До нас прийшов Яша, і Вася, тоскно зиркнувши, зрозумів: "вона не сама". Оглянувшись далі, він побачив мене і мабуть подумав: "ого, взагалі не сама". А обернувшись в другий бік до Івана, вже геть скис і аж відійшов подалі, так наче остерігаючись шоби чого не вийшло. Ми-то добрі і товариські, але звідки то взнаєш. Цей трудний бой юний мастєр програв, але я вірю, що все у нього попереду.
БИДЛО І НЕАДЕКВАТЩИНА
Але стоп. Тут слід зупинитись. Я добре ставлюсь до людей з села. Кожен вправі вдягатись і відриватись, як йому заманеться. І я категорично проти того, щоб судити когось за його вигляд. Я поважаю чи зневажаю людей тільки за їхні дії. Тому поки що для мене це лиш хлопці та дівчата, трохи інші за світоглядом, які теж прийшли повеселитись. Але щось муляє душу. Якесь передчуття, що щось з того буде. Що коли їх концентрація досягне критичної, обов'язково почнеться якесь паскудство.
Так і сталось. Після основної програми ще була так звана "музика ночі" – з першої ночі грав гурт Marinita & Agabeyli Brothers. То спокійна і мелодична музика, з цікавим інструменталом і доброзичливою вокалісткою, яка з душею зверталась до публіки. Але публіка не оцінила. Більшість тільки-но прийшла на забаву, а тут вже всьо кінчається. Схоже, вони розраховували на щось в стилі туц-туц-гопца-дрипца, шоби си потанцювати і може де хопити за дупу яку файну дівку. А тут їм хєрь інтілігєнтну співають. Це спровокувало затяжний екзистенціальний конфлікт. Спочатку музикантів просто обсирали між собою, стоячи з невдоволеними мінами. Далі почали кричати матюки і показувати факи. Дойшло до того, що перед кожною піснею їх слали і ображали. Звертання до вокалістки "Да сука, включи шось танцювальне!" я чув раз десять, і вона теж.
ЗАМАЛЬОВКА #3. ДАЙОШ КАСЄТИ
Добрий гурт грає в атмосфері злості та хамства. Випади стають дедалі агресивніші, молоді цінителі намагаються особисто сказати свої побажання вокалістці. Музиканти геть безрадісні, їм вже не вдається ігнорувати то всьо бидлотство. В перерві між піснями їх запекло принижують, і то чутно сильніше музики.
— З'єбись зі сцени! — волає дебелий бик в спорткостюмі. — Сука блядь, включи лучче касєту!
То не поодинокі крики з-поміж людей. Цей дотеп знаходить підтримку, натовп рже і одобряє, посилаючи додаткові матюки. Хіхотять дівки.
— Ахаха! — передразнює їх сміх вокалістка. Здається, їй особливо неприємно, що це саме дівчата. Що таке хамство подобається "прекрасній статі".
— Та пиздуй нахуй, сука! — виходить з натовпу ще хтось, стискаючи кулаки і дивлячись просто на неї.
Гурт мовчки починає наступну пісню.
ЗАМАЛЬОВКА #4. ЕСТЕТИКА ТРАНСУ
Назвемо його Естетом. То був інтелігентного вигляду хлопець, в капелюсі-котелку, тай загалом одягнений аж якось аристократично. Він вийшов наперед, розвернувся лицем до натовпу і ліг на землю впритул до сцени. Закрив очі, схрестив пальці в пучок і почав медитувати.
Окей, медитація. Ну але просто на концерті, в самому натовпі бидлоти? Довколишня гопота спочатку просто його роззирала, перешіптуючись. І акуратно обходила. Але потім Естет почав їм набридати. Його вже переступали, нехотя піднімаючи ногу, майже черкаючи лиця підошвою мештів. Потрохи почали штовхати і насміхатись. Дехто собі фотографувався. Але йому було байдуже. Він не відкривав очей і не міняв пози.
Враховуючи контингент, я аж переживав за Естета. Мені здавалось, що усвідомивши відсутність реакції та користаючи безпорадним станом, якесь рідкісне бидло зробить щось геть гидотне. Але незабаром хтось його підняв і забрав звідти, можливо друг, а може й просто незнайомець. Естет був явно не радий. Він якось дуже незвично йшов: нахилений вперед, з туманним поглядом і нерозбірливими словами, байдужий до реальності. Наче досі в глибокому трансі.
ЗАМАЛЬОВКА #5. СМОТРИ БАЛЕТ
Якщо Естет просто непорушно лежав і привертав увагу, то наступний персонаж був настільки дивний, що довкола нього утворилась мертва зона на метр-півтора. Назвемо його Віртуозом. Він був взутий в мешти з довгим носом, та в гладжених на кант штанах. І в спортивці, застібнутій під шию, з капюшоном. І він єбашив балєт.
Я завис. Стоп, що? Тип в брюках і олімпійці, стоїть вночі під сценою і посеред натовпу гопоти єбашить балєт? Шооо за ху..? Я не знавець танців, але то найближче, на що воно схоже. Дивні граційні рухи руками, немовби це якась драматична роль. Віртуоз легко піднімав ногу вище голови, ідеально пряму і з витягнутим носком. А коли я глянув на нього ближче, то помітив, що в нього закриті очі. Весь час.
Народ тримався від того на відстані. Фейси, повні афігу, дивились на Віртуоза, а йому все рівно. В нього був його танець. На завершення він сів у повний шпагат і театрально закинув голову. В капюшоні і з заплющеними очима.
ЗАМАЛЬОВКА #6. ГІТАРА СОЛО
Третім був Фанатик. Вже не хлопець, а старший мужик, вищий і здоровіший навіть за Івана. Він увігнався в натовп, як комбайн в чисте поле, і зразу же довкола стало порожньо. Засунувши пальці в писок, пронизливо і довго засвистів. А тоді, тицяючи на сцену грубим як сарделька вказівним, закричав.
— Гітара соло! Гітааара соло!!! — його голос заглушив все.
Басист жестами видав здивування, так наче кажучи: "Та я ж басист". Але Фанатику було байдуже. Квадратний як танк, він розпихав людей, свистів, і кричав "Гітара соло!" вже увесь їх виступ до кінця. Хоча штовхався не зумисне задля радості. Його просто сильно носило в різні боки, а мова була втрачена, окрім тих двох слів. Здавалось, Фанатик вжив щось термоядерне.
Раз він вписався і в мене. Обернувся і поздоровався, мовчки, але з виразом обличчя "Сорі братан, всьо нормально". А ще якось до нього підійшов хлопчина. Розмови чітко я не чув, але в загальних рисах це було щось типу "Перепрошую, можна акуратніше, тут дівчата". Фанатик слухав зосереджено, ствердно киваючи. Уважно і з розумінням, наче йому вичитує шеф. Коли хлопець вже сказав усе і спокійно збирався йти, Фанатик розвернувся до сцени. І побачив басиста.
— Гітара соло! ГІТАРА СОЛО!!! — дико закричав він. Його круто занесло, і ця свистяча маса розтовкла ту всю компанію з дівчатами нанівець. Вони забрались назад і більше я їх не бачив.
...Під кінець, басист таки заграв соло. На бас-гітарі. І то треба було бачити. Фанатик свистів, аж закладало вуха, і теліпався наче в епілепсії. Здавалось, це кращий момент його життя.
Ми сиділи в травах і дико мерзли, замотані в ковдру. Яша жалів, що не взяв намету, я – що не взяв теплого одягу. Спати ніяк не виходило. А довкола шумів фест. "Слава Україні!" – кричав хтось п'яним голосом. "Мусара сасать!" – неочікувано відповідали їм з іншого боку. "Бандера, Шухевич! Герої України!" – лунало десь дуже здаля. Далі хтось крикнув те саме і додав пару матів. А тоді пішла хвиля переробок, одна другої
Що не так з тим фестом? Моя огида до оточення зашкалює. Мої думки згрібаються в одну купу, і хочеться сказати лиш одну фразу: ГАНЬБА УКРАЇНІ, КОЛИ "СЛАВА УКРАЇНІ" КРИЧИТЬ П'ЯНЕ БИДЛО. Спостерігаючи таке, я не маю бажання відповідати. Мені не згадуються Герої та їх подвиги. Я не бачу нічого славного. Я бачу п'яну гордовиту пику, і єдине, що думаю в цей момент, це "йоообаний стид"... По житті я добрий і гуманістичний. Але іноді мені хочеться бути іншим. Іноді я хочу піти в будівельники та будувати крематорії.
ДОДАТКОВІ АТРАКЦІЇ І ЛОКАЦІЯ
Згідно програми, вдень мали бути літературні читання, але ми їх вчора не застали. Тож з особливостей фесту залишалось зацінити ленд-арт і, звичайно, самі форти. З численних споруд Перемишльської фортеці на території України знаходиться тільки шість, і то лиш допоміжних-сполучних укріплень з групи Сєдліска (або по-іншому Саліс Соґліо, той форт головний в групі і він у Польщі). Форти мають номера і назви: №1 Лисічка, №2 Биків, №3 Плешевичі, №4 Марушка Ліс, №5 Поповичі, №6 Дзєвєнчиці. Та то всьо я прочитав собі вдома, а тоді ми знайшли аж один.
Одразу за головною сценою йде підйом в лісок. Там знаходиться форт №5. Він добряче зруйнований, стара цегла поросла мохом, а довкола рови з кропивою. По дорозі і всередині встановлені різні ленд-арт об'єкти, а в центрі маленька порожня сцена. Нікого немає, ми ходимо самі, і було б гарно, але... Безбожно засрано. То ж ранок неділі, два дні буханини не могли минути безслідно. Сміття валяється шаром повсюдно, деякі інсталяції вже понищені, і ні історією, ні мистецтвом тут не пахне.
ЗАМАЛЬОВКА #7. ТИХИЙ РАНОК
З форту ми продираємся крізь хащі і різко виходим на відкрите узвишшя. Звідси об'ємно видно фестиваль — він лежить перед нами в променях ранкового сонця, тихий і сонний, такий несхожий на себе вечірнього. Стримить великий чорний куб сцени, а за ним розляглось зеленаве поле з наметами і поодинокими стрічками диму.
Досі холодно, а може я ще не відмерз від ночі. Говоримо мало. Оленка закутана в свою ковдру, ми в куртках і светрах. Спускаємось. Людей зовсім нема.
— Еее, бля! Чьо ви своїх дєвок позамотували? Давайте нам її сюда! — волає здаля пацанська компанія. Іван іронічно посміхається, так наче "Ну-ну, ходи пробуй забирай".
Є в бидла така розвага: кричати людям хуйню. То певно круто срєдь биков, коли ти кричиш, а тобі не відповідають. Так наче вони зассали, а ти афігєнєн. Але кричати бажано на відстані. Бажано в спину. Бо зблизька хто його зна. А так люди ж тобі верещати здалека не будуть, вертатись назад не схочуть. Ненавиджу таке. Підходити розмовляти нема сенсу, підбігати бити нема за що, а ігнорувати не можу.
Здається, цей фест пора завершувати.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Ми пішки попрямували в Шегині. Була чудова погода, і села та поля вже не здавались запилюченими та депресивними. Природа пропонувала свої чудові краєвиди, ніби вибачаючись за людей і кажучи: "Подивіться, земля тут гарна, якщо її не паплюжити". Дорога видалась довга, але сприйнялась як прогулянка і ніхто не скаржився. До пункту призначення ми крапельку не дійшли. Сільська маршрутка догнала нас недалеко від траси і забрала з собою в Львів.
ВИСНОВКИ
Можливо, я не так його зрозумів. І мистецьке спрямування – то офіціоз, а насправді тут треба було бухати і дути. Хоча я не поширюю своє враження на фестивальну серію загалом. Можливо, видався такий рік. Можливо, навіть тільки отой день. Бо я чув зовсім інші відгуки про попередні роки. Колись було місиво в болоті – казали весело, хоч я напевно б утримався. Колись було багато хіпі – розповідали друзі – і дружелюбна привітна атмосфера. І я не маю причини не вірити. Але й не вірити своїм очам і вухам я теж не можу.
Немає коментарів:
Дописати коментар