ЩО? ДЕ? КОЛИ?
- Що? Фестиваль "Франко Фест" (в рамках об'єднаного фестивалю "Франко.Missia").
- Де? с.Нагуєвичі, Дрогобицький р-н, Львівська обл.
- Коли? 26-28 липня 2013р.
КАРТИ
Карта доїзду автомобілем на фестиваль ФранкоФест.
Львів-Нагуєвичі. 101км.
План-карта фестивалю ФранкоФест і суміжних локацій.
Позначено об'єкти, згадані в звіті.
ДОЇЗД НА ФЕСТИВАЛЬ
Тих, хто зацікавився і вирішив не нудитись вдома, цього разу було помітно чимало, по вагонах сиділи хлопці та дівчата з наплічниками, і це породжувало передчуття велелюдної розваги. І лютої тисняви.) Прямо з дрогобицького вокзалу курсували фестивальні маршрутки, які заполонялись вщент досить швидко. Тож далі ми їхали строго зафіксовано, краєвидів з вікна я роздивився небагато, особливо за містом – шофер, ясна річ, брав усіх подорожніх. Ціна, як і ціна електрички, геть викотилась з голови. Здається, на всіх відрізках ми платили десь коло 10-15грн., що не варте великої уваги. Важливо, що ми вже були там, де нас чекали незабутні емоції.
ЗАМАЛЬОВКА #1. З ВЕРШИН І НИЗИН
Ми покинули маршрутку, але тиснява ніде не поділась. На вузькій трасі тиснулись машини: одні стояли нерівними рядами край дороги, інші сигналили, пробиваючись до мети. Між ними снували люди, а попереду лежав фест.
Перше, що кинулось мені в очі, — це масовість. Рівнинна полога місцина поцяткована наметами аж до небокраю, доскільки тільки видно. І хоч був день, натовп ворушився неперервно, люди гомонячи ходили в різні боки. Молоді та старі, компанії та сім'ї. З лісу, немов із розсипаного мурашника, вигулькували нові. А позаду вереницею ще і ще повзли автомобілі.
Дві здоровецькі сцени гордо стояли спинами одна до одної. Десь грала музика, десь звучали пробні акорди. Я відчув, що свято починається.
ОРГАНІЗАЦІЙНІ МОМЕНТИ
Безкоштовно. Але перед головною музичною сценою була широка обгороджена фан-зона, з платним входом чи то 20грн., чи то 40грн. Попервах туди дійсно пускали тільки тих хто заплатив, тож ми слухали пісні з-за паркану. Та вночі, коли виступали відомі гурти, наперед масово перелазили всі кому не лінь, бо місця там предостатньо, а людей не так густо. Загалом, дешевий доїзд та мінімальні трати на їжу дали своє, і наш бюджет вписався в межі 50-100грн. з чоловіка.
Територія, контроль, охорона.
Інфраструктура зайняла величезну площу при в'їзді в Нагуєвичі: зліва від траси, в полі стояло дві сцени, навколо них буяла торгівля і атракції, а вдаль простягалось наметове містечко; справа від траси ліс, а там "Стежка Івана Франка" зі ще одною сценою і художествами. Щодо контролю, то лише фан-зона була під провірками, і то дуже нестрогими. Крім того, більш ніяких заборон – ніхто не зупиняє, нічого не перевіряє. Безпеку творять міліція з даішниками, а також фестивальна охорона – разом наче багато, але той натовп розчинив їх наніц. З охороною мав змогу поспілкуватись, коли Іван загубив телефон, перелазячи паркан з переворотом (іронія справедливості за минулий фест). Хтось знайшов, і повернули досить оперативно, хоча тих телефонів було стільки, що охоронець тасував їх в руках як карти. Ну й окрім того, розмову вели гідно і по-людськи, тож враження цього разу нічим не зіпсоване.
Наметове містечко.
Воно гігантське, якщо коротко. Я та Іван, як завше без засобів до ночівлі, перш за все шукали "де б то скинути сумки". Майже відразу, біля епічновеликої черги за водою Іван зустрів свого знайомого, той мав ще когось, і так далі – в результаті ми лишали речі в якімсь наметі в дівчинки, яку ніхто з нас не знав.) Поки ми туди йшли, я озирав містечко. Воно тягнулось вздовж поля і не закінчувалось, намети стояли як окремо наче гриби, так і цілими таборами по містах чи університетах. Але його обсяги здивували мене двічі. Коли пізніше ми чудом натрапили на своїх друзів і моментально вирішили проблему ночівлі, то пішли в ліс до їх дислокації. В глибині дерев люду було не менше – якщо в травах я ще бачив здаля край, то тут навіть не уявляв, куди досягають щупальці ФранкоФесту. Звідти фатально далеко до сцен і там темно, хоча особисто мені то не спричино великих бід.
Треба сказати, своїх людей ми надибали немало, і часто вони дуже виручали, не тільки з наметом. Зокрема, зустріли велику компанію старих знайомих, що відпочивали більш цивілізовано, сиділи-розмовляли собі за столом. Але замовили забагато їжі, тож навіть були раді, що хтось поможе. А загалом, народ на фесті був вкрай різний: юні любителі музики та вільного життя, пацанські компанії з шашличками, сімейні кола з дітьми та машинами. Хтось тихенько віддихав, а хтось запекло бухав. Хтось з усім комфортом готував собі витребенькуваті страви, а хтось сидів на землі й абияк жарив сарделю.
Контингент в основному сприймався позитивно, хоча в такій великій масі завжди бувають і огидні персонажі. Наприклад, зранку ми знайшли наплічник. Непоганий, але випотрошений цілковито. Схоже дівчачий, бо під ним валялось повно потрощеної косметики і дрібноти, яку, грубо кажучи, не спиздиш. Тай мимохіть чув тут нарікання, що щось не долежало до рання.
Сцени і звук.
Сцен було аж три. Велика головна являлась центром фесту і збирала найбільше людей. Вона іменувалась музичною, але по суті музика грала й на інших двох, тож ми її називали рок-сценою. Далеко позаду неї, розвернута в інший бік, стояла фольклорна (вдень там виступали народні колективи), але за нею в мене міцно закріпився ярлик "діджейська", бо всю ніч до ранку там звучала електронщина і вирувала дискотека. Третя, літературно-мистецька, була маленькою і знаходилась в заповіднику через дорогу. По-простому її називали арт-сценою. На ній читали вірші, давали акустичні концерти, грали вистави, демонстрували фільми, і вона була доверху насичена мистецтвами. Усе це рішення вкрай вдале: цікавого вдосталь на будь-який смак, звук був чудовий, і ніщо одне одному не заважало.
МУЗИЧНА ПРОГРАМА
Пам'ятаю Kozak System. То цікавий гурт, з народними мотивами і піснями в репертуарі, але в драйвовій, а подекуди й достатньо важкій обробці. Під щось таке як "Їхав козак містом" чи "Брат за брата" вживу якраз годилось хороше повідриватись. Здоровецькі стрибаючі кола, виснажливі слеми та загальний дух української рокотеки залишили тільки приємні згадки. А далі вийшов Кому Вниз. Народ прорвав оборону фан-зони, хоча, чесно кажучи, ніхто його не стримував. Ми з Іваном теж подолали огорожу і вже до кінця пробули під сценою, беручи участь в багатьох тамтешніх розвагах. Тепер я трохи знав пісень, тай їх виступ пройшов ще потужніше. Правих було не так багато, але помітно. Знову палили фаєри і творили суворий слем, як от на "Ліру". Знову, але не так масово як у Зашкові, з'являлись зіги, особливо на щось тематичне типу "Птаха на ймення Нахтіґаль". Навіть палили прапор, червонотою схожий на радянський, хоча детально не розгледів. Основна маса натовпу поводилась менш грізно, але теж радо приймала музику. Ставало холодніше і котилася ніч, але Кому Вниз протримав атмосферу важкого епосу до кінця.
Після завершення рок-концерту ми трохи блукали територією, сиділи довго на арт-сцені, але про це згодом. Щодо музики, то вона не стихала. Навіть коли, здавалось, вмерло все – і рок, і арт, – а безсонні люди сновигали в нічній тиші, діджейська сцена ще жила і процвітала. Сидіти було зимно, гуляти темно, а спати ніде. Тому я та Іван, хоч далеко не фанати електронної музики, вирішили добити ніч саме там.
ЗАМАЛЬОВКА #2. НОВОНАВЕРНЕНІ
Завжди любив живу музику, а електронною якось не цікавився, в клубах не стирчав, жодних хітів з тої сфери не чув. А тепер, стоячи в півоберта до сцени, розглядаю натовп. Тут я почуваюсь наче в музеї, усе геть незвичне: порожня сцена з одним діджеєм, треки з довгоповторюваними ритмами, інші танцювальні рухи та інша експресія.
Повільно ковзаю поглядом по рядах, і раптом мене аж пересмикує. Повен здивуванням, я штовхаю Івана в плече і кивком показую в той бік, з одним питанням:
— Яков??!
Іван сміється, і я розумію, що очі мені не брешуть. Це Яша, і він дико міситься під драм-енд-бейс, самозосереджено і наполегливо. Ми швидко підходимо. Ще один знайомий стоїть з Яшою, але осторонь, і жестом показує, що той п'янючий вгівно. Але нас зразу впізнає.
— Та то похєр, чуваки! — відповідає він на підколи й домашки щодо його розваги. — Похєр, я собі відриваюсь.
Трохи говорим і розпитуєм, як його сюди занесло. Яша щось скоро роз'ясняє і поринає назад у двіж. Іван думає, а тоді кидає на землю речі і теж прилучається. Я дивлюсь на діджея, що ворожить над пультом, на масу танцюючого народу, а тоді на своїх друзів. "Пофіг то пофіг, нехай буде драм-енд-бейс" — кажу собі я і вписуюсь між ними.
ДОДАТКОВІ АТРАКЦІЇ
Було чимало цікавих об'єктів та ленд-арту, інтегрованого у фест зусебіч. Наприклад, навіть на стовпах електромережі висіли привертаючі увагу клунки. В центрі посеред поля височіла піраміда з малюнками на тему творів Франка, оточена милими опудалами (здається, їх робили самі відвідувачі в перший день). Пам'ятаю інсталяцію коло арт-сцени, на яку я позирав час від часу і думав: "Вот афігєнна фігня". Соромно за таку убогість епітетів, але вона була вкрай абстрактна.
Та, безперечно, кращою атракцією з-поза музичної програми стала арт-сцена. Ще вдень мимохідь ми зупинялись послухати вірш чи акустичну пісеньку, глянути шматок танцювального перформансу чи театральної вистави. А вночі, після затихання рок-сцени засіли тут надовго. Дивились фільми від AmnestyInternational, зокрема про корупцію та порушення в Росії (справу Магнітського). Та найбільше мені припали до душі українські короткометражки. Їх, здається, показали день перед тим, але знову крутили ще і ще, аж поки організатори видихлись і пішли спати.
Коли сюжет фільму, допустим, про американський колєдж або русскіх бандітів, про бізнес-аферу чи війну десь в пустині – я не асоціюю себе з ним. Він може бути цікавим, але все одно є чужим. А тут відчуття зовсім інші. Анімація про трамвай, весела історія про діда і песика, чи депресивна чорно-біла картина про роботу на залізниці – всюди траплялись близькі образи та характери, знайомі фрази та ситуації. Зазвичай, у фільмі хочеться побачити те, що в реальності ти ніколи не спробуєш. Але проста, оброблена режисером буденність теж буває не менш захоплива. Якби ще без петросянів, які під час перегляду вставляли свої надважливі та супердотепні коментарі, було б взагалі божественно.
ЛОКАЦІЯ
Перш за все, неможливо проминути "Стежку Івана Франка". То великий художньо-меморіальний комплекс, що належить до заповідника "Нагуєвичі" і знаходиться справа від траси в лісі. Прибраний і доглянутий, з мощеними й асфальтованими стежками, він досить приємний для прогулянки. Зустрічається багато персонажів творів та цитат з віршів, вирізьблених з дерева, особливо гарна і практична "Поляна казок" – майданчик для дітей з казковими Франковими скульптурами. Є літній театр на галявиці з лавками (якраз тут була арт-сцена). Чується, що письменника вшанували гідно, а не так як воно буває – гахнули бетонний пам'ятник, кинули два букєти під ноги, і "пісатєль пачтьон".
Ми довго лазили по тому комплексу вдень, коли в полі палило сонце. Оглянувши все, що там є, ще зауважили одну стежину, яка вела звідти геть в ліс. Дослідницька сутність взяла гору і ми вирішили піти.
ЗАМАЛЬОВКА #3. ЯРИНА
Стежина не кінчається. Вона не занедбана, навіть зовсім навпаки — гарно вимощена і з поодинокими лавками. Але безкінечно петляє в ліс, далі і далі.
Іван, згадавши сурові армійські пробіжки, вирішує, що марш-бросок сильно скоротить час і включає "режим морпєха". Він валить стабільним темпом, як танк полем, а от я час від часу гальмую. Бігти в гадах вкрай незручно, і я здишу. Вже втрачаючи віру, що та стежка колись скінчиться, ми несподівано вириваємся на малесенький просвіт.
А там каплиця. Каплиця? В глибині лісу? Та зайшовши всередину, я дивуюсь ще більше, бо то каплиця-криниця. У її центрі великий квадратний колодязь, і коли ми п'єм, вода здається смачною як ніколи. Вся ця місцина досить дивна та тиха, як каже Іван "намолена", земля глиниста і мокра, а позаду лежить повалений дуб. Біля нього стоять ікони і прибито вірш — загадковий містичний вірш, написаний так наче від імені дуба. Тут таке відчуття, ніби теперішнє то міф, і ніби я за сто років і сто кілометрів звідти.
Два рази тою самою дорогою не ходять. Ми вирішуєм вертатись полем, але в результаті дуже довго гребем через ожинники. А фест так далеко, що його не видно і не чути...
Про це місце дуже мало відомостей. Єдине, що я потім прочитав, — це те що воно досить древнє і називається Ярина. Що воно було знаним і вважалось цілющим і за Франка, і до нього. А дуб повалено та ще й три рази знищено каплицю вже в часи совка, хоча хто б у тім сумнівався.
Загалом, локація дуже насичена і цікава, щоправда не всім. Яша, наприклад, дивувався шоза фігньою ми займаємся на фестах. Бодя, ще один наш друг, завис в лісі фатально і навіть не бачив сцени. Ну але він звісно не скучав, на наше питання "А де ти був?" відповідь була передбачувана: "Та бухав... З Тернопольом бухав, і з червоною палаткою, і з отими-вот... і з мєсними". Та це нормально, нехай кожен відпочиває як подобається, лиш би не псували місцевість і відпочинок іншим. Хоча й таке траплялось.
ЗАМАЛЬОВКА #4. АГРЕСИВНИЙ
Сонний прохолодний ранок, я з Іваном сидимо на лавках біля арт-сцени. Наша компанія цього разу вже не тиснеться шпротами, всі сплять по черзі. Зараз намет зайнятий, тож добряче находившись напівпорожньою територією, ми залипаєм. Та мені ніяк не лежиться, дерев'яні бруси муляють спину і боки.
Довкола жодного руху та жодного звуку, тільки далеко спереду сидить так п'ять-шість осіб сумнівної гідності. І канонічно бухають та смітять по периметру. А неподалік прибирає старша жіночка, спокійно і сумирно. Та щось стається, схоже хтось кидає додатковий бонус прямо під ноги, і вона робить їм зауваження. У відповідь канонічно летять матюки.
— Та шо ж ти такий агресивний! — аж якось з горем бідкається жіночка, звертаючись до головного персонажа.
Їй говорять щось неприязне, але вже менше. Агресивний шліфує діалог, щоб останнє слово було за ним і можна було далі побєдоносно сидіти. А жіночка продовжує збирати сміття.
...Це була єдина воістину відразлива команда, яку ми перестріли. Однак ідея, яка зародилась тоді, не покидає мене досі. Ідея, щоб окрім стареньких прибиральниць ходили очисні загони, які б шукали та вивозили агресивне сміття прямо на звалище.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Та ми запхались. І то був крематорій на колесах. Фестивальники з наплічниками, селяни з клунками, бабці з візочками і продуктами – все зліпилось в один запечений шмат. Я на щось напівсів, а в мене на нозі з хвилин десять стояла дівчинка, поки то помітив. В Івана і Боді піт аж капав з лиць донизу. Але атмосфера була весела, пасажири сприймали цю жесть з розумінням, хоча крикнути "закрийте, дує!" могло б бути небезпечно.) Тій маршрутці дуже б личила табличка "Прямікомъ в адъ", і чим далі, тим більше здавалось, що саме туди вона і везе. Та на диво, привезла в Дрогобич.
Електричка, до якої ми спішились, показала нам зад. Не те щоб давно поїхала, а якраз тільки рушила, знущально сигналячи на прощання. Довелося знову ждати маршрутку. Я вже очікував повторення атракціону, але того разу було легше. Рейсів на Львів значно більше, тай не всі люди їхали туди. Ми ж познайомились з дівчинкою десь із Бібрки і півдороги розмовляли. Зашторені від спеки вікна не давали змоги ясно оцінити місцезнаходження, тож я незчувся, як побачив вокзал.
Немає коментарів:
Дописати коментар